У 2017 році жителька Кривого Рогу, розбираючи папери покійної бабусі, знайшла потерту німецьку довідку з печаткою біржі праці та фотографією дівчини років п'ятнадцяти — власної бабусі, вивезеної 1942 року на роботи до Німеччини. Назва підприємства на довідці була нерозбірливою, а сама бабуся за життя майже ніколи не розповідала про ці роки. Через сайт Арольсенських архівів онука знайшла повну реєстраційну картку: виявилося, що дівчину направили на текстильну фабрику в Саксонії, де вона провела два роки, і збереглася навіть дата медичного огляду при прибутті. Ця історія повторюється в Україні тисячами варіацій: військова доля чоловіків фіксувалася Червоною армією, але доля жінок, дітей і старих, що залишилися на окупованій території, пройшла зовсім іншим, невійськовим шляхом обліку — і відновлювати її потрібно за іншими документами.
Більша частина території сучасної України в 1941–1944 роках перебувала під управлінням адміністративної одиниці, якої не існувало ні до, ні після війни: Рейхскомісаріату України, утвореного нацистською Німеччиною в серпні 1941 року зі столицею в Рівному. Східні та південні регіони — Харківська, Сталінська (нинішня Донецька), Ворошиловградська області — формально входили до зони армійського управління і не були частиною рейхскомісаріату, а Галичина була приєднана до дистрикту у складі генерал-губернаторства Польщі. Ця адміністративна мозаїка означає, що документи про одну й ту саму подію 1943 року в різних частинах сучасної України могли складатися за зовсім різними правилами і опинитися сьогодні в різних архівних системах.
За різними оцінками істориків, на примусові роботи до Німеччини з території України було вивезено від 2,2 до 2,8 мільйона осіб — це одна з найбільших категорій цивільних жертв окупації і водночас одна з найбільш документованих, оскільки німецька система праці вимагала персональної реєстрації кожного працівника. Перед відправленням людина проходила через біржу праці (Arbeitsamt) за місцем проживання, де заповнювалася анкета з іменем, роком народження, професією та станом здоров'я, а потім — через пересильний табір, де призначався індивідуальний номер і проводився медичний огляд.
Саме ці реєстраційні картки сьогодні становлять основний фонд Арольсенських архівів (Arolsen Archives) — найбільшого у світі зібрання документів про жертв нацистських переслідувань, створеного союзниками 1943 року як Міжнародна служба розшуку і значно розширеного для онлайн-доступу до фондів останнім десятиліттям. На картці остарбайтера зазвичай вказано конкретне підприємство чи господарство, куди було направлено людину, що дозволяє відновити не просто факт вивезення, а й конкретні роки та місце примусової праці.
29–30 вересня 1941 року в Бабиному Яру під Києвом німецька окупаційна влада та її пособники розстріляли понад 33 тисячі євреїв Києва за два дні — одне з найбільших одночасних масових вбивств Голокосту. Подібні розстріли відбулися в сотнях населених пунктів України, і для більшості з них не існує ні метричного запису про смерть, ні військового донесення — жертви були цивільними особами, вбитими поза будь-якою системою обліку втрат, якій підпорядковувалися військовослужбовці.
Основним джерелом відомостей про жертв Голокосту на території України сьогодні є база даних Яд Вашем (Yad Vashem) в Єрусалимі — Центральна база даних імен жертв Шоа, що збирає свідчення очевидців, післявоєнні списки та листи свідчень (Pages of Testimony), які родичі загиблих заповнюють починаючи з 1950-х років. Для родин, що шукають відомості про довоєнних єврейських жителів українських містечок, ця база часто виявляється єдиним джерелом, що фіксує хоча б факт і приблизне місце загибелі людини, яка не залишила жодних інших документів.
Український штаб партизанського руху (УШПР) було створено 1942 року окремо від центрального московського штабу, і він координував дії партизанських з'єднань безпосередньо на території України — найбільшими з них були відряди під командуванням Сидора Ковпака та Олексія Федорова. Документи УШПР, включно зі списками особового складу партизанських відрядів, нагородними поданнями та оперативними донесеннями, сьогодні зберігаються в Центральному державному архіві громадських об'єднань України (ЦДАГО) в Києві і лише частково перетинаються з фондами російського ЦАМО, оскільки партизанський рух в Україні формально підпорядковувався українському, а не союзному командуванню.
Парадоксальним чином частина цивільного діловодства на окупованій території не переривалася, а продовжувалася під німецьким контролем: міські управи реєстрували народження та смерті, видавали довідки про склад родини, вели домові книги. Ці документи 1941–1944 років зберігаються сьогодні в обласних державних архівах України і формально належать до фондів відповідного міста чи району, а не до єдиної республіканської системи — це означає, що для пошуку потрібно звертатися безпосередньо до архіву конкретної області, а не до центрального українського архіву.
Повернення остарбайтерів додому після 1945 року було затьмарене тією самою підозрою, що й повернення колишніх військовополонених: радянські органи перевіряли, чи не співпрацювала людина з окупаційною адміністрацією добровільно, і сам факт роботи в Німеччині десятиліттями сприймався суспільством як плями на біографії, про яку не прийнято було розповідати дітям і онукам. Це пояснює, чому так багато родин сьогодні знають про власного предка-остарбайтера лише уривчасті відомості — або взагалі нічого, — і чому архівний документ часто виявляється єдиним джерелом, що відновлює цю частину родинної історії.
Починаючи з 1994 року в незалежній Україні видається багатотомна «Книга скорботи України» — регіональний друкований звід імен цивільних жертв війни: розстріляних, померлих з голоду під час окупації, загиблих під час бомбардувань і карних операцій. На відміну від російських «Книг пам'яті», які переважно фіксують військові втрати, українське видання зосереджене саме на мирному населенні і складалося на основі обласних архівів, актів комісій з розслідування воєнних злочинів 1944–1945 років та свідчень місцевих жителів. Для родин, що шукають відомості про родичів, загиблих не на фронті, а у власному селі під час облави чи карної операції, саме це видання часто виявляється єдиним друкованим джерелом — том видається окремо по кожній області, і шукати потрібно конкретний том за місцем довоєнного проживання.
Комісії з розслідування воєнних злочинів, що працювали відразу після звільнення території у 1944–1945 роках, складали акти зі свідченнями про розстріли та карні операції — ці акти лягли в основу як «Книги скорботи», так і матеріалів Нюрнберзького процесу, і сьогодні зберігаються в обласних архівах разом з іншими документами окупаційного періоду.
Категорія
Де шукати
Особливість
Остарбайтери, вивезені на примусову працю
arolsen-archives.org
Безкоштовний онлайн-пошук, значна частина фонду оцифрована
Жертви Голокосту
yvng.yadvashem.org (Центральна база даних імен)
Включає листи свідчень, заповнені родичами
Партизани УШПР
ЦДАГО (Київ)
Частково перетинається з російським ЦАМО, але потребує окремого запиту
Цивільні акти періоду окупації
Обласні державні архіви України
Запит надсилається за місцем події, а не до центрального архіву
Доля цивільного населення окупованої України не вкладається в одну архівну систему: вона розпадається на кілька паралельних потоків документів — трудову реєстрацію, релігійний і муніципальний облік, списки жертв і партизанські архіви, — і кожен з них потребує власного окремого запиту. Але саме ця роздробленість пояснює, чому стільки родинних історій досі залишаються нерозказаними: документи існують, просто лежать не там, де їх інтуїтивно шукають.
Рейхскомісаріат України — адміністративна одиниця нацистської Німеччини на частині окупованої території України, що існувала в 1941–1944 роках зі столицею в Рівному.
Остарбайтер — прийняте в німецькій адміністрації позначення цивільних осіб з окупованих східних територій, вивезених на примусові роботи до Німеччини.
Arbeitsamt — німецька біржа праці, через яку проходила реєстрація цивільних осіб перед відправленням на примусові роботи.
Арольсенські архіви (Arolsen Archives) — найбільше зібрання документів про жертв нацистських переслідувань, колишня Міжнародна служба розшуку, заснована союзниками 1943 року.
Бабин Яр — місце масового розстрілу євреїв Києва 29–30 вересня 1941 року, одне з найбільших одночасних убивств Голокосту.
Яд Вашем — меморіальний інститут в Єрусалимі, що веде Центральну базу даних імен жертв Голокосту, включно з листами свідчень.
УШПР — Український штаб партизанського руху, створений 1942 року для координації партизанських відрядів на території України.
ЦДАГО — Центральний державний архів громадських об'єднань України в Києві, що зберігає документи партизанського руху.
Книга скорботи України — багатотомний регіональний друкований звід імен цивільних жертв війни, що видається в Україні з 1994 року.