Після радянського вторгнення до східної Польщі 17 вересня 1939 року, через два з половиною тижні після німецького нападу, десятки тисяч польських офіцерів і солдатів потрапили в радянський полон. Документи довоєнної польської армії опинилися частково знищеними, частково захопленими німецькою чи радянською стороною, а єдина система військового обліку, що існувала до війни, перестала існувати — замість неї на роки виникло кілька паралельних і майже не пов'язаних між собою архівних потоків.
Весною 1940 року радянські органи НКВС розстріляли близько 22 тисяч польських офіцерів, поліцейських і представників інтелігенції, що утримувалися в таборах Козельськ, Старобільськ і Осташков — масові розстріли відбулися в Катинському лісі під Смоленськом, а також у Калініні (нинішній Твері) та Харкові. СРСР офіційно заперечував відповідальність за ці розстріли до 1990 року, коли радянське керівництво вперше визнало провину НКВС; повні поіменні списки жертв («катинські списки») були опубліковані частинами протягом 1990-х років на основі архівних документів, переданих Росією Польщі, і сьогодні доступні у зведеному вигляді через Інститут національної пам'яті Польщі та російське товариство «Меморіал».
Якщо предок був польським офіцером і зник безвісти саме в цей період — кінець 1939-го та весна 1940 року, — перевірка катинських списків має бути одним з перших кроків пошуку: для багатьох родин десятиліття невідомості завершувалися саме знаходженням прізвища в одному з трьох таборових списків.
Три табори дали списки різного обсягу: з Козельська було розстріляно близько 4400 осіб, зі Старобільська — близько 3900, з Осташкова — близько 6300, причому в'язні Осташкова були переважно не офіцерами, а поліцейськими, жандармами та співробітниками тюремної охорони, що важливо враховувати при пошуку, якщо предок служив не в армії, а в довоєнній поліції. Масові поховання під Смоленськом виявили німецькі війська 1943 року і використали знахідку з пропагандистською метою, що на десятиліття ускладнило міжнародне визнання радянської відповідальності: лише 1990 року Михайло Горбачов вперше публічно визнав причетність НКВС, а повні архівні матеріали, включно з запискою Берії із санкцією на розстріл, були передані Польщі вже на початку 1990-х. Зведений список жертв пізніше уточнювався зусиллями істориків, зокрема російської дослідниці Наталії Лебедєвої, і сьогодні доступний у найповнішому вигляді на сайті Електронної книги пам'яті жертв Катині, яку веде російське товариство «Меморіал».
Не всі польські військовополонені офіцери опинилися в трьох розстрільних таборах — у таборі Грязовець під Вологдою утримувалася окрема група приблизно з 400 офіцерів, яких НКВС з різних причин не включив до списків на розстріл. Після укладення угоди 1941 року саме ці люди стали ядром формованої армії Андерса, і їхні спогади, зокрема про долю товаришів з Козельська й Старобільська, згодом лягли в основу перших свідчень про катинський розстріл, опублікованих на Заході ще в 1940-х роках, коли радянська версія подій офіційно заперечувала провину НКВС.
Після укладення 1941 року угоди між польським урядом у вигнанні та СРСР (після нападу Німеччини на Радянський Союз) на території СРСР почалося формування польської армії з колишніх військовополонених і депортованих громадян — під командуванням генерала Владислава Андерса. 1942 року ця армія разом із цивільними особами була евакуйована через Іран на Близький Схід, а потім включена до складу британських збройних сил як 2-й польський корпус, що прославився взяттям Монте-Кассіно у травні 1944 року. Документи цього періоду — особові справи військовослужбовців, евакуаційні списки, госпітальні картки — сьогодні зберігаються головним чином в Інституті та музеї імені генерала Сікорського в Лондоні, заснованому 1945 року самим польським урядом у вигнанні, а частково в Національному архіві Великої Британії.
Паралельно з формуванням армії Андерса на території самої Польщі діяла Армія Крайова (АК) — найбільша підпільна військова організація в окупованій Європі, що підпорядковувалася польському уряду у вигнанні і досягала на піку своєї чисельності близько 400 тисяч осіб. Документи АК, включно з особовими справами, оперативними донесеннями та матеріалами Варшавського повстання 1944 року, сьогодні зберігаються в архіві Інституту національної пам'яті (IPN), створеного 1999 року спеціально для роботи з документами епохи німецької та радянської окупації.
Особливість польського випадку в тому, що переслідування колишніх бійців АК не закінчилося з війною: після встановлення комуністичної влади органи держбезпеки (Управління безпеки, UB) розглядали учасників Армії Крайової як потенційну загрозу новому режиму і заводили на них слідчі справи, що нерідко закінчувалися арештом чи тюремним ув'язненням. Ці післявоєнні слідчі матеріали, що також зберігаються в IPN, іноді виявляються більш інформативними для родинного пошуку, ніж власне військові документи 1939–1945 років, оскільки допити включали докладні біографічні відомості про довоєнне життя заарештованого.
1 серпня 1944 року Армія Крайова почала Варшавське повстання — спробу звільнити столицю до підходу радянських військ, що тривала 63 дні і закінчилася капітуляцією та майже повним руйнуванням міста за наказом німецького командування. Через масштаб і символічне значення повстання документи про його учасників виділені в окремий масив: окрім загального архіву IPN, особисті свідчення, списки повстанських батальйонів і матеріали усної історії збирає Музей Варшавського повстання, відкритий 2004 року до 60-річчя подій, а архів підпільних структур ширше представлений також у Studium Polski Podziemnej (Інституті дослідження польського підпілля) в Лондоні, заснованому колишніми учасниками опору вже в еміграції. Якщо предок брав участь саме в повстанні, а не в ширшій діяльності АК, варто перевіряти всі три джерела окремо, оскільки їхні фонди лише частково перетинаються.
Окрім військовослужбовців, у 1940–1941 роках радянська влада провела чотири масштабні хвилі депортації польських цивільних осіб зі східних територій довоєнної Польщі до Сибіру, Казахстану та північних регіонів СРСР — за різними оцінками, депортовано було від 320 до 990 тисяч осіб, залежно від методології підрахунку. Доля цих родин фіксувалася не військовими, а спеціальними переселенськими органами НКВС, і сьогодні основним джерелом відомостей про депортованих служить Індекс репресованих осіб, який веде польський громадський архів «Карта» (Ośrodek KARTA) у Варшаві, що збирає свідчення, особисті документи та архівні виписки з 1980-х років.
Паралельно з польським архівом збереглися й російські джерела того самого періоду: облікові картки спецпереселенців, що складалися безпосередньо НКВС, зберігаються в Державному архіві Російської Федерації (ГАРФ) і в регіональних архівах областей, куди направлялися депортовані. Для родини, що не знайшла потрібного прізвища в індексі «Карти», запит безпосередньо до ГАРФ або обласного архіву за місцем передбачуваного вислання іноді дає точніший результат, оскільки радянські картки часто вказують конкретне селище і дату прибуття, не завжди відображені в польських післявоєнних свідченнях.
Польський військовий архів 1939–1945 років складний саме тому, що одна й та сама людина могла послідовно пройти через кілька несумісних між собою систем обліку — довоєнну польську, радянську таборову, британську військову і, після повернення на батьківщину, післявоєнну слідчу систему комуністичної Польщі. Розуміння цієї послідовності перетворює розрізнені архівні фрагменти на цілісну біографію.
Катинь — місце масового розстрілу польських офіцерів радянськими органами НКВС весною 1940 року, що стало загальною назвою для всіх трьох таборових розстрілів (Козельськ, Старобільськ, Осташков).
Армія Андерса — польська армія, сформована в 1941–1942 роках на території СРСР з колишніх військовополонених і депортованих осіб під командуванням генерала Владислава Андерса.
Інститут та музей імені генерала Сікорського — архів польського уряду у вигнанні та Польських збройних сил на Заході, заснований у Лондоні 1945 року.
Армія Крайова (АК) — найбільша підпільна військова організація в окупованій Польщі, що підпорядковувалася уряду у вигнанні.
IPN — Інститут національної пам'яті Польщі, створений 1999 року для зберігання і вивчення документів епохи німецької та радянської окупації.
UB (Управління безпеки) — польські органи держбезпеки комуністичного періоду, що заводили слідчі справи на колишніх учасників підпілля.
Ośrodek KARTA — польський громадський архів у Варшаві, що веде Індекс репресованих осіб з 1980-х років.
Грязовець — табір під Вологдою, де утримувалася група польських офіцерів, що уникла катинського розстрілу і згодом стала ядром армії Андерса.
Варшавське повстання — збройний виступ Армії Крайової у Варшаві 1 серпня — 2 жовтня 1944 року проти німецької окупації.
Studium Polski Podziemnej — Інститут дослідження польського підпілля в Лондоні, заснований учасниками Опору в еміграції.
ГАРФ — Державний архів Російської Федерації, що зберігає облікові картки спецпереселенців та інші документи радянських репресивних органів.