У 2005 році жителька Вроцлава, розбираючи документи покійного батька, знайшла посвідчення офіцера з емблемою, яку не змогла впізнати в жодному польському музеї. Лише звернувшись до Інституту Сікорського в Лондоні, вона з'ясувала: батько служив у 2-му польському корпусі під командуванням генерала Андерса і брав участь у битві за Монте-Кассіно в Італії 1944 року — попри те, що все життя після війни він жив у соціалістичній Польщі й ніколи не згадував про цей епізод своєї біографії вголос. Доля польського військовослужбовця у Другій світовій війні майже ніколи не вкладається в одну лінію: одна й та сама людина могла за шість років послідовно побувати в довоєнній польській армії, у радянському полоні, у польській армії, що формувалася на території СРСР, а потім — у складі військ, що воювали під британським командуванням у Північній Африці та Італії.
Після радянського вторгнення до східної Польщі 17 вересня 1939 року, через два з половиною тижні після німецького нападу, десятки тисяч польських офіцерів і солдатів потрапили в радянський полон. Документи довоєнної польської армії опинилися частково знищеними, частково захопленими німецькою чи радянською стороною, а єдина система військового обліку, що існувала до війни, перестала існувати — замість неї на роки виникло кілька паралельних і майже не пов'язаних між собою архівних потоків.
Весною 1940 року радянські органи НКВС розстріляли близько 22 тисяч польських офіцерів, поліцейських і представників інтелігенції, що утримувалися в таборах Козельськ, Старобільськ і Осташков — масові розстріли відбулися в Катинському лісі під Смоленськом, а також у Калініні (нинішній Твері) та Харкові. СРСР офіційно заперечував відповідальність за ці розстріли до 1990 року, коли радянське керівництво вперше визнало провину НКВС; повні поіменні списки жертв («катинські списки») були опубліковані частинами протягом 1990-х років на основі архівних документів, переданих Росією Польщі, і сьогодні доступні у зведеному вигляді через Інститут національної пам'яті Польщі та російське товариство «Меморіал».
Якщо предок був польським офіцером і зник безвісти саме в цей період — кінець 1939-го та весна 1940 року, — перевірка катинських списків має бути одним з перших кроків пошуку: для багатьох родин десятиліття невідомості завершувалися саме знаходженням прізвища в одному з трьох таборових списків.
Три табори дали списки різного обсягу: з Козельська було розстріляно близько 4400 осіб, зі Старобільська — близько 3900, з Осташкова — близько 6300, причому в'язні Осташкова були переважно не офіцерами, а поліцейськими, жандармами та співробітниками тюремної охорони, що важливо враховувати при пошуку, якщо предок служив не в армії, а в довоєнній поліції. Масові поховання під Смоленськом виявили німецькі війська 1943 року і використали знахідку з пропагандистською метою, що на десятиліття ускладнило міжнародне визнання радянської відповідальності: лише 1990 року Михайло Горбачов вперше публічно визнав причетність НКВС, а повні архівні матеріали, включно з запискою Берії із санкцією на розстріл, були передані Польщі вже на початку 1990-х. Зведений список жертв пізніше уточнювався зусиллями істориків, зокрема російської дослідниці Наталії Лебедєвої, і сьогодні доступний у найповнішому вигляді на сайті Електронної книги пам'яті жертв Катині, яку веде російське товариство «Меморіал».
Не всі польські військовополонені офіцери опинилися в трьох розстрільних таборах — у таборі Грязовець під Вологдою утримувалася окрема група приблизно з 400 офіцерів, яких НКВС з різних причин не включив до списків на розстріл. Після укладення угоди 1941 року саме ці люди стали ядром формованої армії Андерса, і їхні спогади, зокрема про долю товаришів з Козельська й Старобільська, згодом лягли в основу перших свідчень про катинський розстріл, опублікованих на Заході ще в 1940-х роках, коли радянська версія подій офіційно заперечувала провину НКВС.
Після укладення 1941 року угоди між польським урядом у вигнанні та СРСР (після нападу Німеччини на Радянський Союз) на території СРСР почалося формування польської армії з колишніх військовополонених і депортованих громадян — під командуванням генерала Владислава Андерса. 1942 року ця армія разом із цивільними особами була евакуйована через Іран на Близький Схід, а потім включена до складу британських збройних сил як 2-й польський корпус, що прославився взяттям Монте-Кассіно у травні 1944 року. Документи цього періоду — особові справи військовослужбовців, евакуаційні списки, госпітальні картки — сьогодні зберігаються головним чином в Інституті та музеї імені генерала Сікорського в Лондоні, заснованому 1945 року самим польським урядом у вигнанні, а частково в Національному архіві Великої Британії.
Паралельно з формуванням армії Андерса на території самої Польщі діяла Армія Крайова (АК) — найбільша підпільна військова організація в окупованій Європі, що підпорядковувалася польському уряду у вигнанні і досягала на піку своєї чисельності близько 400 тисяч осіб. Документи АК, включно з особовими справами, оперативними донесеннями та матеріалами Варшавського повстання 1944 року, сьогодні зберігаються в архіві Інституту національної пам'яті (IPN), створеного 1999 року спеціально для роботи з документами епохи німецької та радянської окупації.
Особливість польського випадку в тому, що переслідування колишніх бійців АК не закінчилося з війною: після встановлення комуністичної влади органи держбезпеки (Управління безпеки, UB) розглядали учасників Армії Крайової як потенційну загрозу новому режиму і заводили на них слідчі справи, що нерідко закінчувалися арештом чи тюремним ув'язненням. Ці післявоєнні слідчі матеріали, що також зберігаються в IPN, іноді виявляються більш інформативними для родинного пошуку, ніж власне військові документи 1939–1945 років, оскільки допити включали докладні біографічні відомості про довоєнне життя заарештованого.
1 серпня 1944 року Армія Крайова почала Варшавське повстання — спробу звільнити столицю до підходу радянських військ, що тривала 63 дні і закінчилася капітуляцією та майже повним руйнуванням міста за наказом німецького командування. Через масштаб і символічне значення повстання документи про його учасників виділені в окремий масив: окрім загального архіву IPN, особисті свідчення, списки повстанських батальйонів і матеріали усної історії збирає Музей Варшавського повстання, відкритий 2004 року до 60-річчя подій, а архів підпільних структур ширше представлений також у Studium Polski Podziemnej (Інституті дослідження польського підпілля) в Лондоні, заснованому колишніми учасниками опору вже в еміграції. Якщо предок брав участь саме в повстанні, а не в ширшій діяльності АК, варто перевіряти всі три джерела окремо, оскільки їхні фонди лише частково перетинаються.
Окрім військовослужбовців, у 1940–1941 роках радянська влада провела чотири масштабні хвилі депортації польських цивільних осіб зі східних територій довоєнної Польщі до Сибіру, Казахстану та північних регіонів СРСР — за різними оцінками, депортовано було від 320 до 990 тисяч осіб, залежно від методології підрахунку. Доля цих родин фіксувалася не військовими, а спеціальними переселенськими органами НКВС, і сьогодні основним джерелом відомостей про депортованих служить Індекс репресованих осіб, який веде польський громадський архів «Карта» (Ośrodek KARTA) у Варшаві, що збирає свідчення, особисті документи та архівні виписки з 1980-х років.
Паралельно з польським архівом збереглися й російські джерела того самого періоду: облікові картки спецпереселенців, що складалися безпосередньо НКВС, зберігаються в Державному архіві Російської Федерації (ГАРФ) і в регіональних архівах областей, куди направлялися депортовані. Для родини, що не знайшла потрібного прізвища в індексі «Карти», запит безпосередньо до ГАРФ або обласного архіву за місцем передбачуваного вислання іноді дає точніший результат, оскільки радянські картки часто вказують конкретне селище і дату прибуття, не завжди відображені в польських післявоєнних свідченнях.
Категорія
Де шукати
Особливість
Жертви Катині (офіцери, 1940 рік)
Інститут національної пам'яті Польщі, «Меморіал»
Списки трьох таборів: Козельськ, Старобільськ, Осташков
Армія Андерса / Польські сили на Заході
Інститут Сікорського (Лондон), Національний архів Великої Британії
Особові справи, евакуаційні та госпітальні списки
Армія Крайова та післявоєнні слідчі справи
IPN (Варшава)
Військові та слідчі документи зберігаються окремо один від одного
Депортовані цивільні особи 1940–1941 років
Ośrodek KARTA (Варшава)
Індекс репресованих осіб, що збирається з 1980-х років
Польський військовий архів 1939–1945 років складний саме тому, що одна й та сама людина могла послідовно пройти через кілька несумісних між собою систем обліку — довоєнну польську, радянську таборову, британську військову і, після повернення на батьківщину, післявоєнну слідчу систему комуністичної Польщі. Розуміння цієї послідовності перетворює розрізнені архівні фрагменти на цілісну біографію.
Катинь — місце масового розстрілу польських офіцерів радянськими органами НКВС весною 1940 року, що стало загальною назвою для всіх трьох таборових розстрілів (Козельськ, Старобільськ, Осташков).
Армія Андерса — польська армія, сформована в 1941–1942 роках на території СРСР з колишніх військовополонених і депортованих осіб під командуванням генерала Владислава Андерса.
Інститут та музей імені генерала Сікорського — архів польського уряду у вигнанні та Польських збройних сил на Заході, заснований у Лондоні 1945 року.
Армія Крайова (АК) — найбільша підпільна військова організація в окупованій Польщі, що підпорядковувалася уряду у вигнанні.
IPN — Інститут національної пам'яті Польщі, створений 1999 року для зберігання і вивчення документів епохи німецької та радянської окупації.
UB (Управління безпеки) — польські органи держбезпеки комуністичного періоду, що заводили слідчі справи на колишніх учасників підпілля.
Ośrodek KARTA — польський громадський архів у Варшаві, що веде Індекс репресованих осіб з 1980-х років.
Грязовець — табір під Вологдою, де утримувалася група польських офіцерів, що уникла катинського розстрілу і згодом стала ядром армії Андерса.
Варшавське повстання — збройний виступ Армії Крайової у Варшаві 1 серпня — 2 жовтня 1944 року проти німецької окупації.
Studium Polski Podziemnej — Інститут дослідження польського підпілля в Лондоні, заснований учасниками Опору в еміграції.
ГАРФ — Державний архів Російської Федерації, що зберігає облікові картки спецпереселенців та інші документи радянських репресивних органів.