1971 року Помісний собор Руської православної церкви ухвалив рішення, яке формально закрило конфлікт, що тривав майже три століття: церковні клятви й прокляття, накладені на старі обряди та на тих, хто їх дотримувався, собором 1667 року, були визнані такими, що втратили чинність, «мовби їх і не було». Для мільйонів нащадків старообрядців це рішення прийшло занадто пізно, щоб вплинути на долю їхніх предків, — але воно стало символічним завершенням розколу, що почався ще за патріарха Никона в 1650-х роках, і опосередковано пояснює, чому архівний слід старообрядницьких родин виглядає настільки несхожим на архівний слід більшості православного населення Російської імперії.
Церковна реформа патріарха Никона, розпочата 1653 року, уніфікувала російські богослужбові книги й обряди за грецьким зразком — змінилося написання імені Христа, спосіб хресного знамення, кількість просфор на літургії та десятки інших деталей, що здавалися реформаторам незначними, але були сприйняті частиною віруючих як спотворення самої віри. Ті, хто відмовився прийняти реформу, зазнали переслідувань, а після собору 1666–1667 років були офіційно оголошені розкольниками й прокляті. З цього моменту старообрядці опинилися поза офіційною церковною структурою Російської імперії на два з половиною століття — а отже, і поза стандартною системою парафіяльного обліку, на якій будується більша частина генеалогічного пошуку по православному населенню.
Старообрядництво ніколи не було єдиним рухом, і для генеалогічного пошуку принципово важливо розуміти поділ на попівський і безпопівський напрями. Попівці зберегли інститут священства, спочатку приймаючи втеклих попів з офіційної церкви, а з 1846 року, після утворення Білокриницької ієрархії в Австрії, здобули власну, незалежну архієрейську ієрархію — і попівські громади, особливо після відносної легалізації другої половини XIX століття, нерідко вели власні метричні записи, хай і без офіційної юридичної сили. Безпопівці, навпаки, вважали, що після никонівської реформи справжнє священство урвалося, і обходилися без священників узагалі, що робило саме поняття «вінчання» чи «хрещення» в офіційному сенсі незастосовним — для безпопівських родин метричних записів у звичному розумінні може не існувати взагалі, а єдиним свідченням народження чи шлюбу залишалися записи в домашніх синодиках чи усна громадська пам'ять.
Оскільки старообрядці існували поза офіційною церковною системою, держава до середини XIX століття вела за ними окремий, переважно поліцейський і фіскальний облік: з 1716 року старообрядці були зобов'язані реєструватися й платити подвійну подушну подать, а обліком займалися не консисторії, а цивільні й поліцейські органи — так звані розкольницькі контори й пізніше статистичні комітети губернських правлінь. Документи цього обліку сьогодні потрібно шукати не у фондах духовних консисторій, як для православного населення, а в губернських адміністративних і поліцейських архівах — це одне з найчастіших джерел плутанини для дослідників, що звикли шукати предків виключно по церковній лінії.
Після початку переслідувань старообрядці масово йшли в важкодоступні й прикордонні райони, де формувалися стійкі центри компактного проживання зі своїми архівними традиціями. Керженські ліси на нижегородських землях стали одним з перших таких прихистків ще у XVII столітті. Вітка на території сучасної Білорусі, формально розташована за межами Російської імперії до поділів Польщі, протягом десятиліть слугувала найбільшим закордонним центром старообрядництва, куди стікалися втікачі з усієї Росії. Стародуб'я на території нинішньої Брянської області стало ще одним великим анклавом, особливо для попівського напряму. Для дослідника знання цих історичних центрів допомагає зрозуміти логіку міграції родини: якщо предки в якийсь момент історії несподівано «зникають» з офіційних парафіяльних записів одного регіону, варто перевірити, чи не з'являються згадки про них у районі одного з подібних старообрядницьких центрів.
Окрім європейських анклавів, значна частина старообрядців з часом переселилася на Урал і в Сибір, де щільність державного контролю була нижчою, а землі — вільнішими. Уральські заводчики XVIII століття нерідко свідомо залучали старообрядців як працьовиту й непитущу робочу силу, що призвело до формування цілих старообрядницьких заводських селищ із власною внутрішньою документацією. Сибірські старообрядницькі громади, особливо в Забайкаллі, частково сягають заслання, частково — добровільних переселенців, і сьогодні документи про ці громади розосереджені між регіональними архівами Уралу й Сибіру, а не зосереджені в одному центральному фонді.
Серед безлічі безпопівських напрямів поморська згода посідає особливе місце як найчисленніша й організаційно найстійкіша. Її центром стала Виговська пустинь, заснована в 1690-х роках на річці Виг в Олонецькому краї — віддаленому північному регіоні нинішньої Карелії, — братами Денисовими, що стали фактичними засновниками поморської традиції. Виговське общежитство проіснувало понад сто років, перетворившись на великий духовний, господарський і книгописний центр, перш ніж було закрите владою в 1850-х роках у рамках загального посилення політики проти старообрядництва за Миколи I. Поморці визнавали шлюб як таїнство, яке за відсутності священства може звершуватися мирським чином, що відрізняло їх від радикальніших безпопівських течій, які заперечували шлюб узагалі, — і ця особливість безпосередньо впливає на те, які записи про родину взагалі могли вестися.
Поморські громади поширилися далеко за межі Карелії — значні поморські центри склалися в Поволжі, на російській Півночі, в Прибалтиці (особливо в Латвії, де поморська громада зберігається донині) і пізніше в Москві, де Преображенський цвинтар став одним з найбільших поморських духовних центрів Росії XIX століття. Для дослідника, чиї предки походять з північних губерній чи з прибалтійських старообрядницьких анклавів, перевірка саме поморського сліду — через архіви Преображенської громади, прибалтійські старообрядницькі архіви чи місцеві краєзнавчі фонди Карелії та Архангельської області — часто виявляється продуктивнішою, ніж загальний пошук за категорією «безпопівці».
Серед безпопівців існувала практика, яка особливо ускладнює сучасний генеалогічний пошук: частина громад, рятуючись від державного обліку й оподаткування, свідомо уникала будь-якої офіційної реєстрації, а деякі родини практикували приховництво — крайню форму відходу від світу, за якої людина могла прийняти чернече ім'я й фактично зникнути з усіх офіційних документів задовго до смерті. Крім того, в старообрядницькому середовищі нерідко існувала практика використання двох імен — мирського, яким людину звали в побуті й у нечисленних офіційних контактах із владою, і хресного, відомого лише всередині громади, — і ці два імені не завжди збігаються в різних джерелах, що може виглядати як дві різні людини там, де насправді йдеться про одну.
Переслідування й періодичні спалахи насильства змушували окремі групи старообрядців залишати межі Російської імперії повністю, і за два з половиною століття сформувалося кілька стійких закордонних громад із власною, не пов'язаною з російськими архівами історією. Некрасовські козаки-старообрядці пішли в межі Османської імперії ще на початку XVIII століття й зберігали особливий, архаїчний діалект і устрій життя протягом майже двохсот п'ятдесяти років, перш ніж 1962 року значна частина громади репатріювалася до СРСР. Інша хвиля еміграції у XX столітті привела старообрядницькі родини через Китай і Харбін до Північної та Південної Америки — сьогодні стійкі старообрядницькі громади існують у штаті Орегон у США, на Алясці та в Бразилії, причому ці громади часто зберігають не лише віру й побут, а й усну родовідну пам'ять, що передається з покоління в покоління без письмової фіксації. Для нащадків таких родин пошук нерідко передбачає не звернення до російських архівів, а прямий контакт із нині живою громадою відповідного регіону.
Старообрядницький генеалогічний пошук складний тому, що протягом майже трьох століть значна частина населення існувала паралельно офіційній церковно-державній системі обліку, а не всередині неї. Розуміння цієї паралельної структури — попівське й безпопівське духовенство, поліцейський облік замість консисторського, відокремлені регіональні анклави — перетворює пошук зі спроби знайти неіснуючий документ на системну роботу з джерелами, які справді існують, просто в інших архівах.
Розкол — церковний розкол у Руській церкві, що почався після реформ патріарха Никона в 1650-х роках.
Попівці — напрям старообрядництва, що зберіг інститут священства.
Безпопівці — напрям старообрядництва, що відмовився від священства після никонівської реформи.
Поморська згода — найбільший напрям безпопівщини, що виник на основі Виговської пустині в Карелії.
Виговська пустинь — духовний і господарський центр поморської згоди на річці Виг, що діяв з 1690-х по 1850-ті роки.
Білокриницька ієрархія — незалежна архієрейська ієрархія попівців, утворена 1846 року в Австрії.
Розкольницька контора — державний орган обліку старообрядців до середини XIX століття, що діяв окремо від духовних консисторій.
Синодик — домашня книга поминання, в безпопівській традиції нерідко слугувала єдиним записом про народження й смерті в родині.
Приховництво — крайня форма відходу від світу в безпопівців, за якої людина приймала чернече ім'я й зникала з офіційних документів.
Некрасовці — старообрядці-козаки, що пішли в Османську імперію на початку XVIII століття й частково репатріювалися до СРСР 1962 року.