Сурогатне материнство для гей-пар в Європі: як влаштовані закони в різних країнах

Одна й та сама процедура легальна в Лондоні та кримінально карана в Парижі, дозволена мешканцям країни, але закрита для іноземців в Афінах, і повністю заборонена для одностатевих пар у Києві — при тому що формально в Україні сурогатне материнство дозволене законом. Європа не має єдиного підходу до сурогатного материнства взагалі, а до сурогатного материнства для одностатевих пар — тим більше: правова карта континенту виглядає радше як мозаїка з цілком несумісних одна з одною систем, ніж як набір варіацій одного правила.

Для гей-пар, які розглядають сурогатне материнство, це не абстрактна деталь, а визначальний фактор усього процесу: країна, де буде використано донорський матеріал і виношено дитину, країна проживання пари та країна, де належить юридично оформити права батьків, — питання, відповіді на які потрібно продумати задовго до першого контакту з клінікою.

Більшість країн континентальної Європи — Франція, Німеччина, Італія, Іспанія — повністю забороняють сурогатне материнство, незалежно від складу пари та від того, комерційне воно чи альтруїстичне. Угода про сурогатне материнство в цих юрисдикціях вважається юридично нікчемною, а в деяких випадках організація такої процедури навіть для власних громадян за кордоном межує із сірою юридичною зоною після повернення додому.

Велика Британія репрезентує проміжну модель: альтруїстичне сурогатне материнство дозволене (сурогатній матері можна компенсувати витрати, але не платити винагороду), однак процедура отримання прав батька вимагає окремого судового акта — parental order — уже після народження дитини, і спочатку за замовчуванням саме сурогатна мати вважається юридичною матір'ю, незалежно від генетичного споріднення. Греція та Португалія дозволяють сурогатне материнство в обмежених випадках, але обидві країни історично вимагали резидентства та/або доведеної медичної необхідності, що на практиці ускладнювало або повністю унеможливлювало доступ для іноземних одностатевих пар.

До 2022 року Україна вважалася одним із найдоступніших за вартістю напрямів сурогатного материнства у світі, але українське законодавство обмежує право на сурогатне материнство гетеросексуальними подружніми парами з медичними показаннями — тобто навіть теоретично не поширюється на одностатеві пари, незалежно від громадянства. Це обмеження зберігається і зараз: сама популярність України як напряму у публічному просторі нерідко створювала у пар з інших країн помилкове враження доступності, якого на практиці ніколи не існувало для одностатевих партнерів.

Подібна ситуація склалася в Грузії, ще одному популярному напрямі для гетеросексуальних іноземних пар: країна дозволяла сурогатне материнство для іноземців на умовах, також обмежених гетеросексуальними парами, а в 2023 році грузинське законодавство і зовсім заборонило сурогатне материнство для іноземних громадян незалежно від складу пари, закривши напрям повністю.

Унаслідок законодавчих обмежень на континенті більшість європейських гей-пар, які планують сурогатне материнство, звертаються до програм у США — насамперед у штатах із найсприятливішим законодавством, таких як Каліфорнія, де сурогатне материнство для одностатевих пар дозволене на рівних підставах із будь-якими іншими парами, а права батьків для обох партнерів можуть бути встановлені ще до народження дитини через передпологовий судовий наказ (pre-birth order).

Зворотний бік цієї доступності — вартість: програми сурогатного материнства в США зазвичай обходяться в діапазоні від 150 до понад 200 тисяч доларів, що в кілька разів перевищує вартість програм, раніше доступних, наприклад, в Україні для гетеросексуальних пар. Для багатьох гей-пар у Європі саме ця різниця у вартості, а не відсутність бажання, стає головною перешкодою на шляху до батьківства через сурогатне материнство.

Юридичне оформлення батьківських прав у країні народження дитини — лише половина завдання. Друга половина — визнання цих прав у країні, куди повертається сім'я, і тут виникає одне з найскладніших практичних питань усього процесу: далеко не всі європейські країни автоматично визнають права батьків, встановлені за кордоном унаслідок сурогатного материнства, особливо якщо в самій цій країні сурогатне материнство заборонене.

Ключовим прецедентом у цій сфері стало рішення Європейського суду з прав людини у справі Mennesson проти Франції 2014 року: суд постановив, що відмова Франції визнати юридичний зв'язок між дитиною та її генетичним батьком, народженим через сурогатне материнство за кордоном, порушує статтю 8 Європейської конвенції про захист права на повагу до приватного життя дитини. Рішення зобов'язало Францію, а на підставі цього прецеденту — й інші країни Ради Європи визнавати зв'язок дитини хоча б із генетичним батьком, навіть якщо сама процедура сурогатного материнства в країні заборонена, — але це далеко не те саме, що автоматичне визнання прав батьків для обох партнерів пари.

Практика конкретних країн показує, наскільки різними можуть бути наслідки одного й того самого прецеденту. Німеччина, наприклад, формально забороняє сурогатне материнство, але після рішення Верховного суду країни 2014 року визнає батьківські відносини, встановлені за кордоном, якщо хоча б один із партнерів є генетичним батьком дитини, — за умови, що програма проводилася в країні, де сурогатне материнство легальне. Швейцарія, навпаки, тривалий час відмовляла у визнанні батьківських відносин навіть із генетичним батьком, якщо дитина народжена через сурогатне материнство за кордоном, і лише поступово пом'якшує цю позицію під впливом практики Європейського суду.

Навіть там, де рішення у справі Mennesson та аналогічна практика забезпечують визнання зв'язку з генетичним батьком дитини, другий партнер пари — той, що не має генетичного зв'язку з дитиною, — у багатьох країнах змушений проходити окрему, нерідко тривалу процедуру усиновлення дитини свого партнера (stepchild adoption), щоб отримати повноцінні права батька. У деяких юрисдикціях ця процедура займає місяці або роки і в цей період залишає дитину юридично пов'язаною лише з одним із двох фактичних батьків.

Ця асиметрія створює практичні ризики, що виходять за межі бюрократичної незручності: якщо генетичний батько з якоїсь причини не може виконувати батьківські обов'язки, а усиновлення другим партнером ще не завершене, юридичний статус дитини та її відносини з другим батьком можуть виявитися вкрай уразливими. Саме тому фахівці з міжнародного сімейного права рекомендують розпочинати процедуру усиновлення другим партнером якомога раніше, паралельно з іншими юридичними кроками, а не відкладати її на потім.

Практичний бік сурогатного материнства для гей-пари влаштований складніше, ніж для гетеросексуальної пари, яка вдається до сурогатного материнства за медичними показаннями: партнерам потрібно не лише знайти сурогатну матір, готову виносити дитину, а й окремо підібрати донора яйцеклітини, оскільки у пари просто немає власної яйцеклітини. Це означає два паралельних процеси підбору, два комплекти юридичних угод і, як правило, довший загальний графік програми — від підбору донора та сурогатної матері до народження дитини зазвичай минає від півтора до двох з половиною років.

Окреме практичне питання — чи погоджують партнери донора яйцеклітини й сурогатну матір як одну й ту саму людину, чи як двох різних людей. У більшості сучасних програм ці ролі розділяють навмисно: вважається, що поєднання генетичного споріднення та виношування створює складнішу психологічну та юридичну ситуацію, тоді як розділення ролей знижує як емоційні, так і правові ризики для всіх сторін, включно із самою сурогатною матір'ю.

На тлі закриття України й Грузії для одностатевих пар і високої вартості програм у США частина європейських пар звертає увагу на Канаду, де альтруїстичне сурогатне материнство дозволене для пар будь-якого складу на федеральному рівні з 2004 року. Вартість канадських програм зазвичай нижча за американські, хоча і тут заборонена пряма винагорода сурогатній матері понад компенсацію витрат, що обмежує кількість жінок, готових брати участь у програмі, і збільшує час очікування.

Водночас з'являються й менш усталені напрями в Латинській Америці — Колумбія та окремі штати Мексики, де законодавство або дозволяє сурогатне материнство без прямої заборони для одностатевих пар, або не регулює цю сферу достатньо чітко. Фахівці з міжнародного репродуктивного права зазвичай радять ставитися до таких напрямів із підвищеною обережністю: відсутність прямої заборони — не те саме, що наявність чіткого правового захисту, а нерегульованість ринку збільшує ризики як для батьків, так і для сурогатних матерів.

Нижче — мінімальний набір питань, які фахівці з міжнародного репродуктивного права рекомендують з'ясувати до початку програми сурогатного материнства.

Ми навмисно обмежуємося тут загальними закономірностями, а не юридичною консультацією для вашої конкретної ситуації. Питання, пов'язані з вибором юрисдикції, юридичним статусом обох партнерів і визнанням прав батьків після повернення додому, — привід для консультації з юристом, який спеціалізується саме на міжнародному репродуктивному та сімейному праві, а не з юристом загальної практики: законодавство в цій сфері змінюється швидко й суттєво відрізняється між країнами.

Сурогатне материнство для гей-пар у Європі — це не єдиний маршрут, а серія юридичних розвилок, на кожній з яких правила змінюються від країни до країни, а іноді й від року до року: напрями, які ще нещодавно здавалися доступними, закриваються законодавчо, а рішення міжнародних судів поступово, але не повністю вирівнюють правове становище дітей, народжених за допомогою сурогатного материнства, у різних юрисдикціях.

Практичний висновок для пар, які розглядають цей шлях: правові питання — країна проведення програми, визнання прав батьків, юридичний статус другого партнера — потрібно з'ясувати не після, а до початку процесу, і робити це за допомогою фахівця з міжнародного сімейного права, а не покладаючись на досвід інших пар.

Альтруїстичне сурогатне материнство — модель, за якої сурогатній матері компенсують витрати, але не виплачують винагороду за саму послугу, на відміну від комерційного сурогатного материнства.

Parental order (батьківський наказ) — судовий акт у Великій Британії та низці інших юрисдикцій, що встановлює права батька над дитиною, народженою через сурогатне материнство, після її народження.

Pre-birth order (передпологовий судовий наказ) — судова постанова, що встановлює права батьків ще до народження дитини; поширена в окремих штатах США.

Справа Mennesson проти Франції — рішення Європейського суду з прав людини 2014 року, яке зобов'язало держави визнавати правовий зв'язок дитини хоча б із генетичним батьком при народженні через сурогатне материнство за кордоном.

Усиновлення дитини партнера (stepchild adoption) — юридична процедура отримання прав батька партнером, який не має генетичного зв'язку з дитиною; застосовується у багатьох країнах для другого батька в одностатевій парі.